ЛЮБОВ РОЗСУДЖУЄ – РОЗРІЗНЯЄ

"І себе в любові Божій хороніть... інших милуйте, розсуджуючи; інших же страхом спасайте, вихоплюючи з огня" (Юди 21-23, Кул.).
Нічого дивного, що всі ми, маючи, через падіння внаслідок первісного гріха, неврівноважений розум (хоча не всі зіпсуті точно в одному й тому ж напрямку), часто бачимо себе та інших братів в Христі в більшому чи меншому замішанні щодо застосування деяких принципів, закладених в Божому Слові. Наприклад, нам сказано, що любов є виконанням божественного закону, і що любов до братів є одним з доказів того, що ми перейшли від смерті в життя, і що якщо ми не любимо нашого брата, якого бачимо, це є незаперечним доказом того, що насправді ми не любимо нашого Небесного Отця, Якого не бачимо (Рим. 13: 10; 1 Івана 3: 14; 4: 20). В своєму намаганні відповідати цим вимогам божественного зразка, деякі потрапляють в небезпеку помилитися в протилежному напрямку – в небезпеку виявлення братньої любові там, де від цього потрібно стриматися і то в інтересах брата. Звернімо увагу на різні види, або міру, любові, яку Небесний Отець застосовує і проявляє.
По-перше, ми маємо любов до світу. "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого", щоб помер за нас (Івана 3: 16). По-друге, в набагато вищому і особливому сенсі, "Отець Сам любить вас" – вас, котрі прийняли Ісуса Христа як вашого Відкупителя, і котрі в Його ім’я, силу і заслугу посвятились Йому, – ви стараєтеся тепер ходити не за тілом, а за духом (Івана 16: 27). Однак про те, що ця особлива любов Бога може бути втрачена частково або в кінцевому рахунку повністю, ясно говорить вираз апостола: "Себе в любові Божій хороніть" (Юди 21). Якщо хто-небудь після того, як скуштував доброго Божого Слова, сили майбутнього світу і став причасником святого Духа і т.п., ходитиме за тілом, а не за духом, ми можемо бути певними, що такий пропорційно втрачатиме любов Бога – і якщо він продовжуватиме в цьому напрямку, то, як наслідок, остаточно буде "не Його". Бо Господь говорить, що замість любити таких, які через своє знання, досягнення і неслухняну поведінку стали злими, Він "на злого гнівається", і що "безбожних усіх Він понищить" (Пс. 7: 12; 145: 20; Євр. 6: 4-6; 10: 26-29).
Як сини Всевишнього, котрі намагаються бути подібними до свого Отця в небесах і подібними до зразка, який Він встановив перед нами в Своєму дорогому Сині, нашому Господі, ми повинні мати до світу в загальному цю широку співчутливу жалість і милосердну любов, яка радіє, чинячи все можливе, що може бути зроблене, для його підняття в згоді з божественним планом, в божественному часі і порядку. Подібно до нашого Отця і нашого Старшого Брата, ми повинні любити братів "із чистого серця, щиро" – палко. Ця любов до братів зовсім не схожа на любов до світу. Вона не є любов’ю-жалістю і не є просто великодушністю. Вона є чимось набагато більшим, вона є братньою любов’ю. Всі діти Божі є братами як нові створіння; всі ці брати мають надію, прагнення, інтереси і обітниці в Господі Ісусі і в небесному царстві, в якому вони надіються мати частку. Всі ці брати є співспадкоємцями один з одним, а також з Господом. Вони є товаришами, їхні інтереси є взаємними і узгодженими.
На додаток, вони мають особливу взаємну симпатію і співчуття, бо хоча як нові створіння вони є багаті божественною милістю і обітницями, всі вони мають серйозні тілесні слабкості для усунення. Хоча Господь не рахується з ними за тілом, а за духом, прагненнями, бажаннями серця, однак вони, кожен і всі, мають перешкоди, які постають з цих слабкостей і недосконалостей земного намету, які викликають "зітхання" і співчуття один до одного в цих зітханнях. Апостол говорить: "Але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла" – укомплектування церкви. Таким чином сини Бога мають додаткове взаємне співчуття і любов і турботу один про одного, які повністю є за межами, є вищі і осторонь будь-яких почуттів, які світ міг би оцінити або зазнати, – тому що світ не має ніякої такої сутички між старою природою і новою, ніякої такої угоди жертви, ніякого такого прийняття в Улюбленому, ніякої такої єдності серця, мети, замислу і духа. О так! Заклик ревно любити братів є одним з особливо звернених до нас.
А тепер перейдемо до наступного пункту. Наша любов до братів не може бути точно в такій самій мірі і точно такою самою глибокою, або гарячою, до всіх. Щось вимірює, або регулює, її. Що це? Це те, що ми любимо Бога і славні принципи праведності, які представлені в Його характері, і ми любимо нашого Господа Ісуса з тої самої точки зору, як особливе втілення всього, що є добре, шляхетне, правдиве, справедливе, великодушне, любляче. І наша любов до братів обов’язково мусить бути пропорційною тому, наскільки ми бачимо, що брати є відбитками нашого Господа. Ми не маємо на увазі відбитки в тілі, а вид з Господньої точки зору – відбитки в дусі, відбитки в серці, в мотивах, в намірах, в люблячій ревності до праведності, правди і т.д. Таким чином, коли ми зростаємо в любові Божій, в любові Христовій і в любові до принципів, які Вони представляють, ми зростаємо також в любові до всіх людей і до братів, але особливо до тих, хто найбільше зростає на подобу Господа. Це не упередження, це не чинення іншим інакше, ніж ми б хотіли, щоб вони чинили нам. Це наслідування прикладу Господа Ісуса, тому що ми бачимо, що навіть між Його апостолами, кожен з яких був вибраним, було троє особливо улюблених, а з-поміж цих трьох один є особливо названий "учнем, якого любив Ісус". Він був особливо улюблений, тому що був особливо милий; і так само з нами і братами. Ми всіх їх повинні любити гаряче, ревно, але обов’язково із змінною мірою ревності, і ревність повинна зростати відповідно до того, як ми зауважуємо зростання в сердечній подібності до нашого Господа.
І якщо так було, що ж скажемо про тих, хто після того, як прийшов до знання правди, і після того, як скуштував і зрозумів, що вона є добра, опускається до гріха? – про тих, хто перестає ходити за духом і починає ходити за тілом? Чи може наша любов до них палати з такою ж ревністю, як раніше? Зовсім ні, так не повинно бути. Як говорить апостол в нашому вірші, ми повинні розрізняти. Роблячи так, ми наслідуємо приклад нашого Небесного Отця, бо ми саме зауважили, що лише ходячи за духом будь-хто з нас може берегти себе в любові Божій. Тому лише йдучи таким шляхом, будь-хто буде здатний берегти себе в любові братів. Будь-яке відхилення повинно принести відповідну втрату братньої любові і спільності.
Так розсуджувати, робити різницю, дійсно необхідно для чистоти і поступу церкви. Якщо ми не робимо ніякої різниці між тими братами, які ходять за духом, і тими, які ходять безладно, тобто за тілом, ми відбираємо особливу нагороду і благословення, які, згідно з задумом Господа, повинні призначатися для тих, які ходять за духом. І ми даємо певну нагороду, яку Господь не задумав давати, тим, хто, всупереч Його Слову, ходить за тілом. Як нашим обов’язком є відмовити в спільності тим, хто негідний її, так нашим обов’язком є дарувати спільність, до того ж з ревністю, тим, хто, як ми бачимо, ходить слідами Ісуса. Ми не повинні думати, що це любов штовхає нас іти дорогою заохочення лиходіїв, – це не любов, а незнання; а ліком від незнання є пізнання Господа, Його Слова і Його прикладу.
Апостол Павло звертає увагу на наш обов’язок щодо братів і на те, як ми повинні поводитися з ними в різних обставинах, кажучи, що вірні брати повинні бути особливо високо шановані в любові задля їхньої праці; що інших братів, які є непокірні, необхідно напоумляти; що тих, хто має слабшу здатність розуміти правду, потрібно підкріпляти; що тим, хто слабкий, потрібно допомагати, підтримувати їх; і що до всіх ми повинні мати терпеливість (1 Сол. 5: 12-14).
Зараз ми особливо звертаємось до обговорення властивого ставлення до непокірних братів. До них не потрібно відноситись як до тих, хто є високо шанований в любові за свою працю, інакше ми б їх заохочували бути непокірними. Навпаки, їх треба попередити, застерегти – з любов’ю, щиро, з терпеливістю, але не зі знаками такої ж любові і пошани, як тоді, коли б вони слухняно ходили слідами Ісуса, в згоді з вказівками Його Слова. Знаки і докази нашої любові і пошани мусять бути щирими, і мусять бути в міру того, як ми бачимо в братах докази правильних бажань серця – ходіння за духом правди. Апостол Павло дає зрозуміти, як повинно бути виявлене наше несхвалення в випадках, які, з нашої точки зору, здаються достатньо важливими і вимагають вияву несхвалення.
Очевидно апостол не має на увазі, що брати повинні застерігати один одного і придиратися до кожного слова і кожного вчинку, а навпаки, вони повинні бути так наповнені любов’ю до інших, що повністю обминатимуть дрібні справи, як прості слабкості тіла, а зовсім не наміри серця. Гідними вияву несхвалення і застереження вважаються справи, які є настільки відкритими і явними, що не залишається жодного сумніву відносно факту, що вони не подобаються Господу і є шкідливими в своєму впливі на братів чи на дім віри. Наприклад, якщо брата побачили п’яним; якщо від нього явно чули непристойні або інші невластиві слова; якщо загально відомо, що він живе в гріху, – це було б підставою, як віримо, яку мав на думці апостол. Але очевидно, що апостол зовсім не мав наміру насаджувати дух чіпляння і осудження один одного щодо серця і приватних справ – використання часу або грошей і т.п. Це стосується нашого особистого управительства, і ніхто не повинен намагатися перешкоджати властивій свободі совісті та поведінки, яку Господь дарував кожному. Апостол дуже строгий в своєму осуді такого судження один одного, яке так часто веде до кореня гіркості, непорозуміння, відлучення і т.п., і яке, як старий квас, потрібно вичистити з нашого серця і життя (Рим. 14: 10, 13).
А тепер, того, хто "не слухає нашого слова", апостольських біблійних настанов щодо поведінки і т.п., "зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був присоромлений". Однак, знаючи схильність зіпсутого розуму впадати то в одну, то в іншу крайність – то в надто велику поблажливість, то в надто велику суворість, – апостол продовжує: "Та не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата" (2 Сол. 3: 13-15). Присоромити, як брата, не означає осуджувати різко і суворо, це означає присоромити в дусі любові, доброти, покори, терпеливості і зі щирим бажанням допомогти брату побачити недолік, який, як ми переконані, існує, і який, як ми впевнені, не є лихим здогадом з нашого боку.
Апостол Іван показує нам, що ця справа розрізнення між братами, які повинні бути шановані, і братами, які повинні бути застережені, стосується не тільки поведінки, але й доктринальних справ. Однак ми можемо бути певні, що він не має на увазі, що ми повинні виключити брата тільки через деякі відмінності в поглядах на несуттєві питання. Ми можемо бути певні, що він має на увазі, щоб його слова застосовували точно і виключно до основ науки Христа. Наприклад, віра в Бога, віра в Ісуса як нашого Відкупителя, віра в обітниці божественного Слова. Це будуть ознаки "брата", якщо вони підтримані християнською поведінкою, ходінням за духом правди, – навіть хоча брат може мати інші погляди, які відрізняються від наших стосовно деяких рис Божого плану, які не так чітко і конкретно викладені в Святому Письмі. Але апостол закликає застосовувати дуже рішучі міри до тих, кого ми розпізнали як таких, що в доктринах відійшли від фундаментальних принципів Христа. Цими мірами є не переслідування чи лайка, гіркі чи в’їдливі дискусії, ненависть (відкрита чи прихована), а властивий прояв нашого відокремлення від фальшивих доктрин, які вони підтримують і яких навчають, і властивий захист, так щоб наш вплив не був якимось чином, в якій-небудь мірі вжитий на підтримку заперечення основ Євангелії. Ця рішуча поведінка окреслена апостолом в таких словах: "Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї [яка визнає, що Христос прийшов на світ в тілі, щоб відкупити наш рід і т.д.], не приймайте до дому його, і не вітайте його. Хто бо вітає його, той участь бере в лихих учинках його" (2 Івана 10, 11).
Але, як натякає наш вірш, ми повинні розділяти, розсуджувати – "інших милуйте, розсуджуючи [розрізняючи, Diaglott]". Деяких ми можемо розпізнати як таких, які просто потрапили в пастку противника, чи в гріх, чи в фальшиві доктрини, можливо, випадково, не добровільно, не свідомо, не з власної волі. До таких, все ще зберігаючи тверду позицію, ми, однак, повинні щедро виразити свою віру, що вони лише тимчасово помиляються; ми повинні старатися повернути їх (чи стосовно доктрин, чи стосовно їхньої зіпсутої моральної поведінки) на становище спільності з Господом і з усіма братами, котрі є в спільності з Ним. Інших ми повинні "страхом спасати, вихоплюючи з огня". Ми можемо бути зобов’язані говорити до них дуже чітко; ми можемо бути зобов’язані розірвати пов’язку і виставити перед їхніми очима рани їхньої власної неморальної поведінки, показуючи їм, наскільки можливо, порочність гріха чи порочність помилки, в якій вони заплутались. І роблячи так (можливо, за допомогою міцних слів, якщо ми розуміємо, що ніщо інше не допоможе), ми повинні збудити їх з їхнього летаргічного сну. Витягуючи їх з гріха, ми "вихоплюємо їх з огня" – з другої смерті – як про цей самий клас говорить апостол Яків: "Хай знає, що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той душу його спасає від смерті" – брата, який є грішником, брата, як він пояснює, який "заблудив від правди" (Якова 5: 19, 20).
На закінчення ми зазначаємо, що ставлення братів до непорядних не повинно бути чимось на зразок карання, бо не нашою справою є карати. "Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь". Наші застереження або докори або позбавлення спільності повинні бути просто чимось на зразок виправлення, щоб, як говорить апостол, навернути таких осіб: "Ви, духовні, виправляйте такого духом лагідності, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився і ти" – якщо не таким самим способом, то, можливо, іншим, в якому ти є слабшим (Гал.6: 1).
Щодо того, що буде достатнім доказом каяття і виправлення, то визначення цього вимагатиме великої мудрості і милосердя. Серце, в якому рясно замешкує братня любов, серце, яке любить праведність і ненавидить беззаконня, серце, яке усвідомлює свої власні недосконалості і те, що є прийняте лише через Улюбленого і Угоду Ласки – таке серце радітиме першими доказами щирого каяття і жалю з боку непорядного брата. Якщо його серце переповнене любов’ю, то піде йому назустріч, фактично, занадто швидко; йому потрібно буде стримувати себе, особливо, якщо це буде друге або третє порушення такого роду або інші дуже сумні обставини. Очевидно його обов’язком буде дивитися за ділами, які є в згоді з покаянням, і чекати, щоб побачити якісь прояви навернення від злих діл, або таку відкриту і радикальну зміну поведінки, яка доведе, що серце повернулося до своєї лояльності Богу, до правди і до праведності.
Брат, який помилявся і насправді покаявся, буде схильний давати такі докази і не буде вважати нерозумним, що його визнана переміна буде таким чином засвідчена. Дійсно, ми можемо сподіватися, що такі відчуватимуть таке впокорення стосовно свого стану, і такий сором, який вони нанесли справі, що самі відчуватимуть схильність на деякий час залишатися осторонь громади братів, в терпеливості, або, якщо прийняті до громади, відчуватимуть бажання займати задні місця – дуже покірне становище між братами. А якщо порушник, який розкаявся, займав в громаді становище провідника, то покора з його боку, не менше, ніж обережність з боку братів, здається, вказувала б, що він не повинен бути поновлений на жодному офіційному, або провідному, становищі в зборі протягом певного часу – доки не буде даний достатній доказ його щирого виправлення.
Але ми завершуємо так, як починали, – відстоюючи факт, що злі діла або злі доктрини (а не лихі здогади), знання (а не чутки) є основою Біблійного вилучення. Звідси необхідність дотримання Господнього правила (Мт. 18: 15). Хоча ми не повинні закривати очі на те, що є погане в братах, любов буде відмовлятися вишукувати недоліки там, де ніякі недоліки не є явно викриті. І якщо недолік є явно викритий, його не потрібно обговорювати між братами, а, як вказує Господь, потрібно звернутись безпосередньо до порушника, викриваючи його, але не згадуючи про це перед іншими, хіба що порушник відмовляється слухатись – відмовляється виправити помилку. О, як багато горя можна було б обминути, як багато помилок і сердечного болю можна було б уникнути, якщо б чітко дотримувались цього правила!